Наследие предков

Объявление

Форум посвящен изучению традиций, религий, верований, религиозно-мистических течений Античности, Древней Руси, Германо-скандинавской мифологии и эпосу, религиозно-мистическим течениям Германии первой половины 20 века, а так же проблемам современного развития новых религиозных течений.

При использовании любого материала с нашего форума, обязательно размещайте ссылку на наш ресурс. Это поможет развитию форума, привлечению новых людей, а так же популяризации авторских работ наших уважаемых авторов. Спасибо.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Наследие предков » 2-й Научный отдел "РУСЬ" » Слово о полку Игоревом


Слово о полку Игоревом

Сообщений 1 страница 7 из 7

1

«Слово о полку Ігоревім» (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова») — давньоруська героїчна поема кін. XII ст., поетичний твір невідомого автора княжої доби історії України.
З кінця XVIII ст. «Слово» постійно знаходиться в полі зору широкої громадськості і вчених різних країн, стоїть поруч з такими пам'ятками, як індійський та іранський епос, французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів», англійський «Беовульф», грузинський «Витязь у тигровій шкурі», вірменський «Давид Сасунський», іспанська «Пісня про мого Сіда», ісландські саги, фінська «Калевала», японська «Повість про дім Тайра» тощо.
«Слово о полку Ігоревім» належить до тих небагатьох творів киево-руської літератури, які постійно знаходяться у полі зору широкої громадськості й учених різних країн. Відомості про тисячі публікацій від часу відкриття рукопису в 1792 р. - монографії, статті, повідомлення — зібрані у бібліографічних виданнях і оглядах XIX-XX століть.
Наука про «Слово» нараховує щонайменше 5000 монографій і спеціальних розвідок. За час вивчення «Слова» виробився погляд на нього як на цінне джерело з історії України-Руси і літературної мови того часу, усної народної творчості, міфології, історичної географії, навіть давньої фауни і флори.
Ізольоване від свого часу, своїх джерел — літописних повістей про Ігорів похід, які укладалися протягом 1185-1198 років, «Слово» стало жертвою найжорстокіших експериментів, що затемнювали чи навіть змінювали його величну патріотичну суть.
Немало обставин і стереотипів здавна гальмували вивчення «Слова», помітно деформували історичне й естетичне уявлення про нього.
В схемі імперської історіографії Україна і Білорусь розглядались як споконвічні російські території, що були анексовані Литвою і Польщею.
Ця ідея була взята в основу всіх історичних, філософських, філологічних, етнографічних, археологічних, антропологічних та інших досліджень. Так був перекинутий «місток від київської династії князів до московського царського дому» . Для того щоб нав'язати Києву роль васала і зайняти його місце в авангарді історичного процесу, московські ідеологи використовували всі засоби, в тому числі й маніпуляції зі «Словом о полку Ігоревім». Імперська наукова і громадська думка не була зацікавлена в тому, щоб розкрити органічний зв'язок епохи і «Слова», а тому вибирала лише ті факти, які можна було пристосувати до ідеї провідної ролі Росії [1].
У свій час і М. Максимович, і В. Бєлінський, займаючи антагоністичні позиції щодо перспектив розвитку української літератури, все ж погоджувалися на тому, що «Слово» - пам'ятка українська. Не сумнівався в цьому й академік В. Перетц (1926 р.). Лише згодом, особливо після голодомору 1932-1933 років і розстрілу українського відродження, почастішали спроби позбавити «Слово» українського авторства або, за висловом М. Грушевського, «тим чи іншим способом вирвати з українських рук».
При цьому особливі надії покладалися на тих українських учених, які і вдома почували себе російською діаспорою. Ця політика досягла апогею в 1945-1947 роках, а у 80-90-х роках остаточно оформилася в публікаціях Б. Рибакова, зокрема в його праці «Петр Бориславич» (1991 р.)[1]
Російське літературознавство вже відкинуло визначення радянського часу про «Слово» як пам'ятник «трех братских народов» і в «Энциклопедии «Слова о полку Игореве» (СПб., 1995) оголосило його «национальным литературным шедевром» Росії (Т. І. - С. 3). Усякі зволікання українських учених можуть привести до втрати ініціативи в дослідженні «Слова», яке й у світі може бути представлене (зокрема в Інтернеті) як російська пам'ятка.
Як би там не було, «Слово» - це великий слов’янський  літературний шедевр давнини.
Переклади і переспіви «Слова» існують багатьма мовами світу, а найбільше українською і російською.
Українські віршовані і прозові переклади «Слова» дали: Іван Вагилевич (близько 1836, друкований 1884), Б. Дідицький (язичіем, 1849), М. Максимович (1857), С. Руданський (1860, друкований 1896), Юрій Федькович (1866, 1902), Іван Франко (1873, 1952), О. Огоновський (1876), Панас Мирний (1883, 1896), О. Партицький (1884), М. Чернявський (1894), Іван Стешенко (1899, 1967), К. Зіньківський (1907, 1967), Василь Щурат (1907, 1912), М. Грушевський (1923), П. Коструба (1928), М. Грунський (1931), Микола Матіїв-Мельник (1936), С. Гординський (1936, друга ред. 1950), Наталя Забіла (1938), Володимир Свідзінський (1938), Максим Рильський (1939), Іван Огієнко (1949), М. Аркас (1951), Леонід Махновець (1953), О. Коваленко (1954), М. Кравчук (1968). Переклади і переспіви окремих фраґментів «Слово…», зокрема «Плачу Ярославни», дали М. Шашкевич (1833), Тарас Шевченко (1860), В. Мова (Лиманський, 1893), Б. Лепкий (1915) і багато інших українських поетів[ 10].
Перший російський віршований переклад «Слова» дав І. Серяков (1803), після нього «Слово…» перекладали: В. Капніст (1809), В. Жуковський (1817 — 19), М. Делярю (1839), Л. Мей (1850), М. Гербель (1854), А Майков (1869), Е. Барсов (1887), К. Бальмонт (1929), С. Шервінський (1934), Г. Шторм (1934), І. Новіков (1938), В. Стеллецький (1938), М. Заболоцький (1946), А. Юґов (1950), С. Ботвіннік (1957), М. Риленков (1962). Білоруською мовою переклав «Слово…» Янка Купала (1919 прозою, 1921 віршем).
Мета цієї роботи розкрити історичну основу «Слова», його жанр, поетику та патріотичну сутність цього великого літературного пам’ятника давнини.

0

2

Історична основа «Слова о полку Ігоревім».

«Слово о полку Ігоревім « присвячено невдалому  походу на половців, у 1185 р., Новгород-Северського князя Ігоря Святославича зі своїми союзниками по походу, який скінчився великою поразкою.
З невеликими силами, не обговорюючи з київським князем Святославом, Ігор, «не сдержав юности», як про те говорить літопис, вирушив у далекий військовий  похід проти половців, в надії дійти до берегів моря, та повернути Русі далеку Тмутаракань, яка колись входила до складу Чернігівського  княжества.                     
Ігор вирушив в похід весною 1185 р.. Окрім самого Ігоря у поході брали участь його сини та князь Святослав Ольгович Рильський. Біля Осколу, до війська Ігоря приєднався його брат Всеволод [2,7]. 
У першому  зіткненні  Ігоря  з  половцями, Ігор здобув перемогу, але за ранком наступного дня, половці стали наступати на руських.
Невелика дружина Ігоря побачила що вони зібрали проти себе, «усю половецьку землю». Три доби пробивався Ігор к Донцу, але був поранений та взятий у полон.
Поразка Ігоря Святославича  мала негативні наслідки для всієї Руськоі Землі, бо ще ніколи до того, руські князі не потрапляли до полону половців.
Таким чином «Отворились ворота на Русскую землю» - як говорить літопис.
Один за половців на ім’я Лавр, запропонував Ігорю втечу з полону.
Але з початку Ігор відмовився, адже коли він дізнався що половці, які зазнали велику  військову невдачу під Переяславлем  , та за яку вони збираються помститися усім полоненим , Ігор нарешті вирішає втекти.   
Одинадцять днів пробивався Ігор до прикордонного міста Донца, а як потрапив до Рідного Новгород –Северську, одраз же вирушив до Чернігову та Києву, щоб знайти там військову підтримку та допомогу [2,7].
Багатьох дослідників дивував той факт, що «незначній події» XII століття — невдалому походу сіверського князя на половців - сучасники приділили таку непомірну увагу. Цей похід одержав оцінку в повістях, що дійшли до нашого часу в Лаврентіївському та Іпатському літописах (і у різних редакціях — в інших списках і літописах), в оповідях «Истории Российской» В. М. Татищева, а також у києво-руській поемі раннього середньовіччя «Слово о полку Ігоревім» [1].
Усі ці літературно-історичні пам'ятки є відображенням епохи, проникнуті тривогою і болем за долю Руської землі.
Ігор Святославич успадкував суздальську політику свого батька Святослава Олеговича і «ходив під рукою владимирського князя»42, свого вуйка Всеволода Юрійовича. І це утруднювало захист Русі.
На початку 80-х років дві ворожі сили, що протистояли Києву, злились в одну силу - Владимиро-Суздальське князівство з половцями, які були основною базою агресії, скерованої суздальським князем. Не дивно, що у половців з'являється новітнє озброєння, розраховане на штурм великих міст,- катапульти, балісти, «грецький вогонь». Автор «Слова» чудово розумів, що половці стали слухняним знаряддям у руках хинови — фінського народу Волго-Окського межиріччя — і її володаря, суздальського князя. У плачі Ярославни дана пряма вказівка на те, звідки одержали половці те озброєння: «Чему мычеши хиновьскыя стрЂлкы... на моея лады вои?».
У 1180 р. Святослав Київський здійснив каральну експедицію в Суздальський край, згодом завдав кількох могутніх ударів по половцях, але програв боротьбу за Рязань. І на черзі була Сіверська земля.
Отже, у 1184 р. з нападом переяславського князя на сіверські міста розпочалася пряма агресія Суздаля проти Русі за тією випробуваною схемою, про яку писав Б. О. Рибаков у 1966 р. Після цього Ігор повинен був або помститись переяславцям, або визнати себе васалом суздальського князя. Становище було критичним — до кордонів Сіверщини підтягувались об'єднані сили половців, союзників Всеволода Юрійовича.
Це і передано у «Слові» в образі сонячного затемнення: Сіверщина опинилась у полоні ворожих сил — з півдня (Переяслав), з північного сходу (Суздаль) і з південного сходу (половці). І ці лещата стискалися. Ігор приймає єдино правильне рішення: краще загинути в бою, аніж бути полоненим вдома.
У поході 1185 р. князь Ігор ставив перед собою два основні завдання:
1) розгромити переяславську фортецю Глібів, яка була опорним пунктом Володимира Глібовича у війні проти Сіверської землі (звідси і натяк літописця — «сняшася у Переяславля»);
2) повернути отчинні тмутороканські землі Олеговичів у районі Верхнього Дону в Муромо-Рязанському князівстві, що, як видно, знаходились під контролем суздальського князя («тмутороканського боввана»). Друга спроба захопити ці землі була зроблена Олеговичами в 1194 р., але Всеволод Суздальський пригрозив війною, і Олеговичі відмовились від свого наміру 43. У переяславського літописця згадка про Тмуторокань викликала іншу асоціацію, і він вирішив, що Ігор та його соратники збирались дійти аж до моря, де не ходили й діди.
В обох випадках наміри Ігоря йшли врозріз з інтересами і політикою Всеволода Суздальського щодо Руси і Рязані, були викликом йому. Отже, у 1185 р. Ігор порвав із традиційною просуздальською політикою сіверських князів, яка утверджувалась з 1146 р.[1].
У подіях 1185 р. Олеговичі виступили як єдина сила: Святослав Київський підстраховував Ігоря на кордоні з Суздалем (в Корачеві), а його брат Ярослав зібрав війська в Чернігові і пильнував з боку Переяслава.
І хоч Ігор зазнав поразки, йому вдалося розладнати антируську коаліцію - об'єднаний похід половців на Русь був зірваний, Переяслав і Сіверщина включились у систему оборони Руської землі. До оборони Переяслава Святослав залучив Рюрика Ростиславича, а на Посейм'я послав своїх синів.
Таким чином, це була велика військова, політична і дипломатична перемога Святослава Київського.

0

3

Відкриття «Слова» та полеміка навколо нього.

Як пише М. Грушевський: ««Слово» стало відоме в 1790-х роках.
Граф Олексій Мусін-Пушкін, московський аристократ,  з нахилами до меценатства і просвіщенних інтересів, різносторонній аматор і колекціонер, ставши в 1791 р. обер-прокурором святійшого синоду, себто фактичним всемогучим начальником всеросійської церкви, покористувавсь сею своєю владою, щоб через різних, як він їх називає, «комісіонерів» нагромадити з монастирських, церковних і кафедральних сховків різну цінну старину, особливо книжну».
Графові справді вдалось незвичайно багато цінних речей, які потім фатально погинули з невеликими виїмками в його колекції, що згоріла в Москві під час пожежі 1812 р. Між сими пам'ятками був великий фоліал, під числом 323, що починався хронографом і тому носив се ім'я. По пізнішим поясненням графа, він купив його, в числі інших книг, через свого «комісіонера» від архімандрита Іоіля, що був ігуменом Спасо-Преображенського монастиря в Ярославі, а після того як його повернено на єпископську резиденцію, жив при тій резиденції. Тому що в останніх часах був він в недостатках, то й продав, мовляв, графському комісіонерові «всі свої руські книги», в числі яких був і сей хронограф № 323 [3].
Окрім «Слова» збірка включала до себе «Хронограф» літопис, яка мала назву «Временник еже нарицается  летописание руських князей и земля Русская»,  а також «Сказание об Индийском царстве» «Повесть об Акире премудром» та «Девгениево деяние».
Перше, дуже коротке повідомлення о «Слове» було зроблене відомим поетом того часу М. Херасковим  у 1797р. у другому виданні його  поеми « Владимир» Незабаром о «Слове» більш детально повідомив Н.М. Кармзін в жовтневой книзі(за 1797р). дурналу «Spttctateur du Nord» (Северный наблюдатель») видававшогося французьким товариством у Гамбурзі.
З рукописі «Слова «були зняті копії, одна з них призначалась Екатерині  2, саме вона, ця копія і дійшла до нас.
Окрім переписаного тексту, «Слова» , єкатерининський список вбирав до себе переклад, примітки, та коротку справку о «Слові» У. 18 ст. булі зроблені ще й інші переклади , які поступово покращували перший, у якому було багато помилок, та різних незрозумілостей, давньоруської мови.
У 1812 р. збірка, яка включала до себе «Слово» згоріла при пожежі , разом щ унікальними та коштовними збірками давньоруських рукописей у будинку А. Мусіна-Пушкіна. У цій пожежі, також згоріла відома «Троицкая летопись» [2,5].
Але, після пожежі,  деякі російські вчені ставили під сумнів автентичність слова.
Тим часом оборонці автентичності «Слова», кинувшись по авторитетні свідоцтва людей, які знали ориґінал, переконувались, що, властиво, ніхто серйозно не обзнайомився з ним. Не було більше копій (гень потім віднайшли ту копію, зроблену для цариці Катерини).
Ніхто не міг сказати нічого певного про час рукопису, котрий в передмові видання 1800 р. схарактеризовано голим словом, що він «по своєму почерку весьма древний». На усильні допити Калайдовича, що зайнявсь особливо гаряче реабілітацією автентичності слова, М.-Пушкін міг кінець кінцем відповісти тільки такими загальними поясненнями, що рукопис був писаний «на гладкім (лощенім) папері», «доволі чистим письмом», «по письму і паперу треба покласти на кінець XIV або початок XV в.».
Тим часом Карамзін на підставі своїх вражень заявляв, що раніше як на кінець XV в. його не можна класти. Малиновський, що найбільше мав діла з рукописом, характеризував його тільки як «півустав, що переходив в скоропись», і схилявсь до його означення XV віком. Деякі самовидці вважали письмо ще пізнішим, XVII ст., і добачали в нім подібність до почерку митр. Дмитра Тупталенка, котрого рукописи зберігалися в бібліотеці того ж ростовсько-ярославського митрополичого дому (спостереження друкаря Селівановського, доволі обізнаного з рукописами) [3].
У 1938 р. французький вчений Андре Мазон надрукував серію статей про „Слово”, які вийшли окремою книгою в Парижі 1940 р. Він твердив, що „Слово” – це підробка, що належить Бантиш-Каменському, що воно написано як стилізація „Задопщині”. Але жодним словом не згадав Апостол. Критика доказала необґрунтованість і безпідставність цієї теорії (М.К.Гудзій, В.Адріанова-Перетц, Д.С.Лихачов, Л. Махновець).
Скептики мали сумнів в автентичності всіх пам'ятників XI—XII століть, які суперечили їх неосвіченим уявленням про рівень давньої російської культури: прадавнього літопису, який вони вважали складеним в XIV столітті, «Російської правди», договорів Олега і Ігоря з греками, «Повчання» Володимира Мономаха, вигадувань Кирила Туровського і, звичайно, «Слова».
Вони не щадили навіть фактів, підтверджених багатьма свідоцтвами, і сумнівалися в тому, що, по суті, було очевидністю.
Скептицизм першої половини XIX століття відносно «Слова» прийшов до свого кінця по двох причинах: по-перше, зжила себе і перестала існувати сама скептична школа.
По-друге, скептицизм відносно «Слова» зникав, у міру того як відкривалися нові факти, що підтверджували достовірність «Слова», у міру того як пояснювалися окремі «темні місця» «Слова», підшукувалися до нього паралелі в інших давньоруських пам'ятниках, вияснювався і вивчався мова «Слова», пояснювалась ідейна сторона цього твору, з'ясовувалися ті або інші історичні обставини, згадані в «Слові», виявлялися зв'язки «Слова» з фольклором, створювалися правильні уявлення про культуру Давньої Русі.
Особливе значення в спростуванні думок скептиків про «Слово» мало відкриття «Задонщини» в 1852 році. Це відкриття поставило скептиків в украй скрутне положення. Не можна було сумніватися, що «Задонщина» виникла не пізніше XVст., що підтверджувалося і справжніми рукописами «Задонщини», і самим її текстом. І ось чудово, що «Задонщина» виявилася явним наслідуванням «Слова»!
Ось  чому пізніше, вже у наш час, коли на Заході, відомим французьким славістом професором А. Мазоном була зроблена спроба відродити скептичне відношення до «Слова», він був примушений, перш за все, постаратися «реабілітовувати» «Задонщи-ну»: він прагнув довести, всупереч текстології «очевидности», що не «Слово» вплинуло на «Задонщину», а «Задонщина» на «Слово» [2,30].
Але, як говорилось раніше,  автентичність «Слова» все-таки доведено доволі скоро і поставлено поза всякими закидами.

0

4

«Слово» та його мова.

Як вже казалось раніше, для того щоб нав'язати Києву роль васала і зайняти його місце в авангарді історичного процесу, московські ідеологи використовували всі засоби, в тому числі й маніпуляції зі «Словом о полку Ігоревім».
Імперська наукова і громадська думка не була зацікавлена в тому, щоб розкрити органічний зв'язок епохи і «Слова», а тому вибирала лише ті факти, які можна було пристосувати до ідеї провідної ролі Росії [1].
Тому й  само слово  російські вчені відносили  до російського пам’ятника давнини.
Мова, якою написано «Слово», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копія поеми XVI ст., відкрита М. Пушкіном, була вже значно окнижнена переписувачами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи іншім мов [10].
У свій час і М. Максимович, і В. Бєлінський, займаючи антагоністичні позиції щодо перспектив розвитку української літератури, все ж погоджувалися на тому, що «Слово» - пам'ятка українська.
Калайдович ще в 1812 р. поставив в московськім філологічнім товаристві питання про мову «Слова» і п'ять літ пізніше відповів на неї власною ж розвідкою, де доводив, що мова «Слова» книжна, яка розвивалась під впли вом грецької літературної мови, аналогічна з іншими староруськими пам'ятками, але «образъ выраженій пЂсни и самыя слова — кресить, болоньє, смага, година, неизвЂстныя великоросіянамъ и теперь употребляемыя въ Малороссіи, показываютъ, что сочинитель принадлежалъ къ нынЂшней Малороссіи» [3].
Тобто, згідно з дослідженнями Калайдовича, мова «Слова» це та само мова, яка і зараз використовується в спілкуванні сучасними українцями.
З інших слов'янських мов найбільше подібності Калайдовичеві вбачалось у польській. Ся замітка, підхоплена деякими іншими, также мало обзнайомленими з українською мовою дослідниками, спиралась на деяких чисто українських словах і виразах, які звучали для них як польські: комоні, яруга, мужаймЂся і т. ін. Але тезу про український характер мови «Слова» розвинув потім Полевой в своїй «Исторіи Русскаго народа» (1830) і «Очеркахъ русской литературы» (1839). Для нього се мова «юга русскаго, коимъ говорили въ XII вЂкЂ въ Кіе†и Черниго※, свобідна від надмірного церковного впливу, який помічається в літописах, і від пізніших польських впливів,— українська мова, «доведена до тої степені краси, котрої сягає вона в нинішній народній пісні».
Ці тези удокументував і ілюстрував аналогіями з українським пісенним і лінгвістичним матеріалом Максимович.
З боку мови і поетичного стилю він перевів тут доволі детальне порівняння «Слова» з українськими піснями, але поставив завдання досліду над ним ширше вважаючи потрібним порівняння з пісенним матеріалом не тільки українським, але і слов'янським взагалі. Те, що проробив він над українськім матеріалом, мало послужити для того взірцем; зроблене ним було зроблене дуже добре як на свій час, і його студії зостались найбільше цінною річчю в сій старій літературі «Слова».
Завдяки працям Максимовича якийсь час було загальноприйнято між істориками літератури, як великоруськими так і інших народностей, трактувати «Слово як пам'ятку яскраво українську, зрозумілу тільки на ґрунті українського характеру і української поезії. В такім напрямі висловлювавсь найбільший російський критик Бєлінський (стаття 1841 р. з приводу видання «Слова» Сахаровим). Буслаєв в студії про епічні вирази українські, 1850. теж не бачив чогось ліпшого, як повторити, в більш систематичній формі, помічення, зроблені Максимовичем. А різні рецензенти, з приводу української парафрази Максимовича (1857), серйозно доводили, що російські переклади не можуть віддати краси «Слова» — се можливе тільки в перекладі українськім (рецензії, вичислені в праці Смірнова. — Фил. Зап. 1876, с. 117—8). Тоді ще українська стихія «Слова» не оцінювалась як політичний «козир» , котрий належало тим чи іншим способом вирвати з українських рук, як щиро висловлялися потім деякі великоруські учені.
Максимович відозвався, що «Слово» не було ні імпровізацією, ні твором для співання,— воно було написане відразу самим поетом як літературний твір, так, як Лєрмонтов написав на «старинний спосіб» свою пісню про купця Калашнікова. Поет жив в часах розцвіту усної поезії, його твір повний всеї щирості і безпосередньості народної творчості, але він чоловік письменний, літерат в тіснім значенні слова.
При порівнянні мови "Слова" із сучасною українською мовою виявляється досить багато спільного (українська вочевидь, мало змінилася з часів Київської Русі). В перекладі, зробленому для Екатерини II, було вказано, що оригінал містить в собі велику кількість "южнорусских" та польских слів, незрозумілих руському читачу. Слова мають властиві для сучасної українскої мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови "и" в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на "ы". В тексті присутня велика кількість характерних малоросійсьских фраз: "а мої ті Куряни свєдомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлелеяні, конець копія вскормлені, путі їм вєдоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сєриї волки в поле..." [10].
Таким чином, ми ще раз бачимо, що багатьом російським вченим було відомо про мовне походження «Слова», але за радянські   часи, ці питання активно замовчувались.
Так, автор цієї роботи, звернув увагу на примітки к «Слову» в перекладі відомого російського вченого Д.С. Лихачева, який дуже невдало намагався обійти українізми  «Слова»; ось як він намагається пояснити присутність українських слів: «Русский язик», - пише він у примітках к «Слову» - «очень богат пре¬фиксами. Это дает возможность выразить различные оттенки значения слова. Автор «Слова о полку Игореве» широко исполь¬зует эту особенность русского языка. В «Слове» можно, например, встретить такие слова с одним корнем, но с различными префикса¬ми: летети, залетети, пролетети, прелетети, слетети; или: скочити, выскочит, доскочит, поскочит; или: рыскати, дорыскати, прерыскати. Разные оттенки значения создаются и такими парами слов: потрепати и притрепати, граяти и възграяти, потоптати и притоптати и т. д. Префиксы в словах приламати и потручати также вносят важный оттенок в их значение. Боевой задор и удальство воинов Игоря автор «Слова» передает тем, что говорит о битве как о чем-то не очень страшном, легком, удалом, веселом. Речь идет не об убитых и раненых, а о том, что предстоит приламаться копьям, предстоит потручать (постучать) саблями о половецкие шлемы (ср. дальше: Изяслав Василькович позвонил своими острыми мечами о шлемы латинские). Префиксы при- и по- придают этим словам оттенок незаконченности, легкости» [2,175]. Як бачимо з цього прикладу, Ліхачов, таким чином намагається пояснювати ці незрозумілості з позиції префіксів російської мови, хоча усі перераховані приклади Лихачова – це елементи не тільки давньої, але й сучасної української мови (quod erat demonstrandum!).

0

5

Структура «Слова о полку Ігоревім» .

Не вважаючи на більш-менш відхилення в трактовці різних авторів, «Слово о полку Ігоревім» має таку структуру. Автор цієї роботи бере за основу дослідження М. Грушевського та іншіх авторів.
Отже «Слово» за Грушевським починається за Заспіву, де автор «Слова»  розмірковує як йому почати повість в традиціях давнини, або с подій, свідком яких був  автор «Слова»: «Чи не добре б було нам, браття, почати на старий спосіб сумну повість про Ігорів похід, Ігоря Святославича? Але почати сю пісню таки подіями нинішнього часу, а не Бояновими замислами!» [3]
2. Військо в поході. Зловіщі знаки й остороги не в силі його стримати.
Ігор підготував військо до виступу проти ворога. Його бажання — відстояти рідну землю від набігу кочовників, «списа переломити кінець поля Половецького», «напитися води шоломом з Дону», здобути особисту славу.
Виступ у похід руських воїнів проти половців збігався із затемненням сонця [5].
Глянув Ігор на ясне сонце і побачив все своє військо покрите пітьмою від нього. І сказав Ігор дружині своїй: "Братіє і дружино! лучче нам порубаним бути, ніж полоненим бути! 3 Всядьмо, браття, на свої борзі коні, щоб побачити синього Дону!"
3. Щаслива битва — хвилевий успіх. (перша битва з половцями)
Зранку у п'ятницю русичі розбили погані полки половецькі. Дорогі оксамити, шовкові тканини, золото, красиві дівчата — все було у ворога захоплено. «Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях,— і всякими узороччями половецькими» [5].
4.  Погром війська.
Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили. Діти бісові кликом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами.
Билися день, билися другий: третього дня під полудень упали стяги Ігореві. Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало; тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягай за землю Руськую. Никне трава жалощами, а дерево з тугою к землі приклонилось.
   5.  Тужіння за Ігоревим військом.
Тут Грушевський робить зауваження: «Опись бою перебивається, може,— щоб ослабити її напруження, сумною ремінісценцією давніших усобиць. (Можливо — се уривок-парафраза з Боянових пісень)»[3]
«Були віки Троянові, минули літа Ярославові. Були війни Олегові, Ольга Святославича».
6. Сумний вислід Ігоревої битви.
«З зараня до вечора і з вечора до світу летять стріли гартовані, гримлять шаблі о шоломи, тріщать списи харалужні в полі незнаємім, серед землі Половецької.
Чорна земля, під копитами, кістьми була посіяна, кровію полита, тугою посходили вони [кості] по Руській землі.
Що ж то ми шуміло, що ми дзвеніло вчора рано перед зорями? Ігор полки завертає. Жаль йому милого брата Всеволода. Билися день, билися другий — третього дня к полудневі впали стяги Ігореві.
Тут розлучилися брати — на березі бистрої Каяли.
7. Туга і жаль з приводу Ігоревого погрому і нарікання співця на княжу незгоду, котра стільки лиха наробила землі Руській і привела тепер до сього нещастя.
Уже, браття, невесела година настала. Уже пустиня [нашу]  силу покрила!
Стала Обида  на силах Дажбожого внука, дівою  ступила па землю Трояню, заплескала лебединими крилами на синім морі, над Доном плещучи сполошила жирні 3 часи.
Усобиця князям — нам від поганих погибель! Застогнав, браття, і Київ з туги, і Чернігів від напасті. Туга розлилася по Руській землі, тяжкий сум потік серед землі Руської. Князі самі на себе коромолу кували, а погані, з побідами набігаючи на Руську землю, дань брали по білій від двору.
Пересів Ігор з золотого сідла в сідло невільниче, і  засумували за борола по містах, і поникла весела година» [3]. Князі «самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю, брали данину — по білці з [кожного] двора».
8. Сон Святослава київського і його золоте слово.
У Києві Святослав бачить незрозумілий, смутний сон. Неначе вдягали його у чорне вбрання на тисовому ліжку, наливали синє вино, з горем змішане, сипали з порожніх сайдаків половецьких великі перли на лоно...[5].
Великий Святослав ізронив золоте слово, з сльозами змішане, і прорік:« О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли [половців у першій сутичці], без честі бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорсткім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сивині? І уже не бачу влади сильного, і багатого, і многоратного брата його Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з татранами, і з топчаками, і з регувами, і з ольберами. Це ж вони без щитів з ножами [лише] захалявним кликом полки добивають, дзвонячи в прадідівську славу. Ви ж сказали: «Мужаймось самі - минулу славу самі заберем і прийдешню самі поділим!» А чи дивно се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл линяє - високо [він] птиць ганяє: не дасть гнізда свойого в обиду. Та се зле: князі мені - не пособники, нінащо година обернулась. Се в Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і печаль сину Глібовому! » [4].
9 Плач Ярославни
          На Дунаї чути голос Ярославни, дружини князя Ігоря. Вона плаче— причитає не тільки за своїм чоловіком, але і за всіма воїнами, звертаючись з проханням про допомогу до Дніпра,—Словутича, до вітру, до сонця.      Рано плаче вона в Путивлі на стіні, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?.. Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?»
     Просить допомоги Ярославна у Дніпра—Словутича: «Прилелій, господине, мою ладу [чоловіка] мені, щоб я не слала йому сліз на море рано».
     Ярославна плаче в Путивлі, примовляючи: «Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?»      Ніби у відповідь на прохання Ярославни Бог вказав шлях Ігорю до втечі з полону «із землі Половецької на землю Руськую» [5].
10. Утеча Ігоря.
Погасли вечірні зорі. Ігор [ніби] спить — Ігор бдить . Ігор гадкою поля міряє від великого Дону до маллого Донця. Кінь опівночі [став] . Овлур свиснув за рікою — дає князеві розуміти.
Князя Ігоря нема! Кликнули 6. Стукнула земля, зашуміла трава, вежі половецькі захиталися.
А Ігор князь поскочив горностаєм в очерет, білим гоголем на воду. Кинувсь на борзого коня, і скочив з нього босим  вовком, і побіг к лугу Донецькому. Полетів соколом під імглами, побиваючи гусі та лебеді на снідання, на обід і на вечерю. Як Ігор соколом полетів, так Овлур вовком побіг, обтрясаючи собою холодну росу. Бо підірвали своїх борзих коней. Донець рече: “Князе Ігорю! Не мала тобі хвала, а Кончакові досада, а Руській землі веселія”. Ігор рече: “О Донче, не мала й тобі хвала, що леліяв князя на хвилях, стелив йому зелену траву на своїх срібних берегах, одягав його теплою імглою під тінню зелених дерев.

0

6

Поетичний характер «Слова» та його жанрові особливості. 

Деякі вчені бачать в «Слові» то поему, то військову повість, то билину 12 ст. то «торжественную речь, произнесенную в честь Игоря Святославича» при поверненні з полону.
Насправді. Любовна лірика, розважальні жанри були на Русі до XVII століття лише у фольклорі. Церковні жанри, складні історичні жанри — лише в літературі. 
Відсутність в древній російській літературі від XI і до XVII століття любовної лірики, драматургії, обмеженість розважальних вигадувань пояснюється саме тим, що в російському фольклорі була вже високо організована лірика, була казка, були театральниє представлення скоморохів. А фольклор лудив всіх.
Отже, в літературі того часу, до часу створення «Слова про полк Ігореве» існували дві традиційні системи жанрів, тісно зв'язані один з одним і взаємно один одного що доповнювали. Різноманітність і багатство жанрів була величезна.
Нова Історична і патріотична самосвідомість на Русі в XI—XIII століттях вимагає жанрових форм свого вираження [2,14].
Автор «Слова» постійно звертається до своїх читачів, точно він бачить їх перед собою. Він називає їх «братіє» («Чи не лепо ни бяшеть, братіє...», «почнем' же, братіє...»). У круг уявних слухачів він вводить і своїх сучасників, і людей минулого.
Автор «Слова про полк Ігореве» відчуває себе таким, що говорить свій твір, а не що пише його. Проте було б помилковим вважати, що перед нами тіпічноє ораторський твір, передбачати, що в «Слові про полк Ігореве» сполучені жанрові ознаки ораторського «слова».  Все одно, що призначався для вимовлення або только для читання.
Річ у тому, що усна мова, «позиція» оратора характерні для всіх жанрів староруської літератури. Староруська література як би не встигла ще відокремитися від усної мови, в ній не встигли закріпитися прийоми письмовоъ художньої творчості, що різко протистоїть усному художньому слову.
Нарешті, слід звернути увагу і на те, що сам автор «Слова», хоча і називає свій твір дуже невизначено — то «словом», то «гімном», то «повістю», проте вибираючи свою поетичну манеру, розглядає як свого попередника не якого-небудь з відомих і нам ораторів XI—XII століть, а Бояна — співця, поета, «що виконував свої твори під акомпанемент якогось струнного інструмента, — очевидно, гусел», - так вважав російський дослідник «Слова» Д.С. Ліхачьов [2,16].   
Оскільки в «Слові» письмовий твір вступив в зв'язок з усною поезією і сталося зіткнення жанрових систем, жанрова природа «Слова» оказалась невизначеною.
Як, свого часу помічав М. Грушевський, дослідник «Слова» проф.. Владимиров підкреслював що «Слово» зветься «піснею», складається з безсумнівних старих пісень або їх уривків, «але записане як книжний твір» і мусило прикраситись звичайними взірцями «повісті слова». «Здасться, наше “Слово” не повість, не книжне оповідання, а народна пісня» [5].
Роблячи висновки що до жанрової основи «Слова» М. Грушевський робить такі висновки: «Вчитуючись в переданий нам текст, відчуваємо ясно, що перед нами дійсно пісня, останки пісні. Як пізніші думи, як давніші закляття і голосіння, її не можна собі уявити відповідно, не підсуваючи якоїсь мелодійної модуляції». Так само, як думи, «Слово» повне напруженого, гострого почуття, пафосу, котрий то підіймається, то опадає, то вдаряє увагу різко скандованими фразами, то розпливається в меланхолійних рефлексіях, то дає проблиски погідного радісного настрою. Ритмічна будова тексту не відділима від змісту, вона супроводить йому, віддаючи в ритмічно-музичній будові фрази, відтінки думки, і навпаки, темп ритму дає зрозуміти нам той настрій, ту гадку, яку поет включає в свою фразу. На думку Грушевського,  розміреність і одностайність епічної повісті йому цілком чужа, він має наскрізь характер імпресіоністичний. Невважаючи на інші спільні прикмети своєї доби, свого соціального ладу і своєї культури, які ставлять його в однім ряді з «воїнськими повістями», перекладеними і світськими, з такими епічними творами, як сучасна «Пісня про Роланда» — твір, який признано за найближчий йому по духу, і се правда,— поетичний характер «Слова» зовсім від них відмінний[5].
Більш цікаве споріднення «Слова» в темах і стилі з традиційними голосіннями і закляттями, на котре звернено увагу особливо останніми часами, з виданням корпусу укр. голосінь. Як знаємо, укр. фольклористи в тім запізнились супроти великоруських: уже в 1870-х роках, після видання північних великоруських голосінь Барсова, Веселовський і Потебня вказали дуже яскраві подібності в образовості «Слова» і сих голосінь. Елегійні тони відзиваються дуже сильно в «Слові», можна сказати, панують у нім, тож виразно виступають у нім суголосні ноти з нашими голосіннями, навіть в їх теперешній формі. Такі, напр., образи як могила — подружнє ложе, смерть — весілля або весільний пир, тужна зозуля — осиротіла жінка, небіжчик — сокіл, що десь далеко залетів, загубився — все се улюблена символіка голосінь.
З погляду артистичного і культурного «Слово» стоїть незвичайно високо. Коли порівнюємо його, на один бік, з риторичними, взагалі книжними творами сеї доби і з візантійськими творами, які оберталися в перекладах в тих часах, на другий бік, з творами західноєвропейськими тої ж доби, як «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів» і т. ін., тоді тільки оцінюємо, наскільки тонко відчутий і артистично виконаний твір перед собою ми маємо. В порівнянні з зверхньо-блискучою, але доволі холодною і сухою книжною риторикою, де тільки зрідка виривається безпосередній — не крик, а зітхання душі, «Слово» визначається незвичайною експресією і безпосередністю свого ліризму, одягненого безконечним багатством епічних засобів[5].
Одним із найяскравіших фрагментів "Слова о полку Ігоревім" є т. зв. "Плач Ярославни" — епізод, де дружина князя Ігоря Ярославна звертається до вітру, Дніпра й сонця з проханням повернути їй коханого. Можна погодитись із думкою, що це кульмінація твору, якщо розуміти його не як літопис або повчання, а як художньо-поетичний текст: "...Плач Ярославны не що иное, как кульминация всей семантики этого многопланового повествования. Здесь сплетаются воедино все основные семантические линии "Слова", связанные со стержневой организующей и смыслообразующей осью".
Юна Єфросинія Ярославна, згідно з традиційною хронографією, вийшла за Ігоря у 1184 році — за рік до походу, і розлука для молодої дружини була нестерпною.
Тривоги додавало й те, що Ігор пішов хоч і в рядовий похід, але від того не менш небезпечний. Тому вона усіма силами своєї душі прагнула повернути свого лада додому, у свої обійми [6].
Але, як би там не було, слід звернути увагу також на патріотичний зміст «Слова».
У створених поетичних образах, автор «Слова» передав своє розуміння смислу людського існування. Сила духу захисників Вітчизни залишається непереможною навіть тоді, коли у безводному полі, де йде кривава битва, спрага погнула їм луки, а туга закрила сагайдаки. Це послідовне перенесення відзначених у повісті людських страждань на предмети, які втрачають свою придатність, — одна із чудових знахідок автора «Слова». Найвищу політичну і військову характеристику автор «Слова» дає Ігореві Святославичу. Коли затемнення провістило про страшне нещастя, що насувалося на Русь, Ігор, не вагаючись, приймає рішення йти йому назустріч: краще бути порубаному в бою, аніж бути полоненому вдома. Таким чином, автор «Слова» створює епохальний образ захисника Вітчизни [1].
«Слово», як вважають дослідники,   мае багато образів  народної поезії: тут і дерева, що прихиляються до землі від горя, тут і никнущая від жалості трава, і порівняння битви з бенкетом, з жнивами [2]. Також «Слово» має літературній  символізм: «кривавий схід сонця, що віщає криваву битву; тяжкі чорні хмари; степовий сухий вихор, що засипає порохами руське військо; земля дуднить, стяги тривожливо шамотять, і, як зловіща степова буря, насуває з усіх боків половецька сила» [3].
Але, як на думку автора цій  роботи,  саме цьому символізму та деякім «темним місцям» «Слова» треба виділити окремий розділ.

0

7

Міркування автора про деякі особливості «Слова» .

На думку автора цього невеликого твору, слід звернути увагу на деякі особливості «Слова», навколо котрих навіть досі вчені ведуть гостру полеміку.
Не є великою тайною, що «Слово» має ті особливості, котрі не були зрозумілі багатьом дослідникам. Річ йде про язичницьку основу «Слова», тобто про доволі цікавий історичне свідчення про релегійні уяви наших героїчних пращурів.
Насправді,  насильницька християнізація Русі у 988, як мb побачимо далі, була невзмозі зломати те відчуття світу? яке відтворювалось у рідної релігії  давніх слов’ян.
Як з цього прикладу помічаd М. Грушевський, ці «міфологічні постаті і персоніфікації, являються унікатом в нашій літературній традиції й тому викликали особливу увагу дослідників.
Боян — Велесів внук, Русь — Дажбожі внуки, вітри — Стрибожі внуки, «Див връху древа» і т. ін. Дослідники з певним здивуванням спинялись перед таким поганським світоглядом, не знаючи, як помирити його з фактом ґрунтовної християнізації вищих верств громадянства в добі «Слова».
Бачили тут один з проявів «двоєвірства», поки усвідомили собі, що перед нами тут не більше як літературний, поетичний стиль, традиційні образи і вислови, які давно вже загубили свій міфологічний зміст. Дехто навіть думає, що вони й не мали ніколи сього міфологічного змісту, бо були скомпоновані на взірець аналогічних античних епітетів. Але правдоподібніше, що вони виросли на ґрунті світської дружинної поетичної творчості в часах, коли з іменем Велеса, Стрибога, Дажбога ще зв'язувались вповні реальні і конкретні образи природи, її стихій і явищ, і стали неодлучними прикметами високого поетичного, риторичного стилю».
З цього прикладу, автор і звертає увагу на те, що усе «Слово» є звертанням не до християнських святих, та християнського Бога, а насамперед до Рідних Богів.
Продовжуючи далі своє коротке дослідження, треба відмітити деякі  незрозумілі особливості «Слова».  Звичайно ж ці незрозумілості виникають лише з позиції християнської парадигми.
Повернемось до одного з самих яскравих міст «Слова» - плачу Ярославни.
Ярославна жила у добу, коли християнство ще тільки почало проникати в українське суспільство, та й то у вищі верстви і довго продовжувало залишатись швидше офіційною, ніж внутрішньою, езотеричною стороною свідомості тодішнього жителя України. Особливо це стосувалось жінок, які завше були хранительками традиції. Тому Ярославна звертається не до нового бога, а до старих божеств, яким здавна поклонялись її батьки і діди — Сонцю, Вітрові, Дніпру.
Подібне звертання є органічним для свідомості Ярославни й іманентним позиції автора "Слова", який для свого творіння використав традиційний міфопоетичний код, сформований тисячоліттями, зрозумілий кожному і через те надзвичайно ефективний.
Деякі вчені, які обґрунтовували  свої виводи з позицій «Торжества православия», й помислити не могли, що цілих    197 років від дати християнізації, український народ навіть і не згадував про чужинську релігію. 
Але повернемось до «Плачу Ярославни», тобто не стільки до плачу, скільки до язичницької молитви яку читала Ярославна в місті Путивль, тобто в одному з давніх Українських міст (Сумська обл.)   , котру й відобразив автор «Слова».
Так, якщо визначити жанр плачу Ярославни та його типологію, то він близький до плачів лише формально — це речитативний текст, про який сказано, що він супроводжувався плачем. Але його основна відмінність — це відсутність звертання до померлої людини. Голосіння — це безпосереднє спілкування з душею покійника. Ярославна звертається не до людини, а до вищих, більш могутніх сил. Таке звертання ми називаємо молитвою. Подібні твердження вже звучали, але вони були половинчатими і не вплинули на загальне типологічне визначення досліджуваного уривку [6].
Найбільшу послідовність виявив П.Охріменко, який відзначив: "Особливістю образу Ярославни є те, що вона, звертаючись із слізною молитвою-заклинанням до сил природи — вітру, Дніпра і сонця, зовнішньо нагадує просту язичницю. Як язичниця-простолюдинка вона не стільки прохає, скільки наказує їм посприяти Ігорю та його воїнам "в полі бєзводнім", нарікає на те, що вітер її "вєсєліє по ковылію развіяв", а сонце воїнам Ігоря "ЖАЖДЄЮ… луки съпряжє, тугою им тули затчє". І це дає, судячи з ходу подій, бажані наслідки: “Ігор успішно тікає з полону".
Проте думка про "молитву-заклинання" не стала панівною навіть серед учасників сумських "словознавчих" конференцій, які організовував П.Охріменко. На конференції, присвяченій 800-літтю "Слова", прозвучала доповідь В.Тищенка, який стверджував, що Ярославна не просто оплакувала свого чоловіка, а й робила це під конкретну дату поминання покійників: "Плач Ярославны, скорее всего, должен был приурочиваться к какому-то дню всеобщей скорби, связанному с поминовением покойников, — языческому обряду, переосмысленному церковью". Таким днем "всеобщей скорби" дослідник називає 23 червня — русальну суботу, переддень Трійці, де "в общем хоре ритуального поминовения в канун "троицына дня" мог прозвучать и ее скорбний голос с заборола путивльской крепостной стены"16. Автора цієї гіпотези нітрохи не бентежить той факт, що Ігор втік з полону 21 червня, тобто за два дні до того, як Ярославна почала його "оплакувати". Він вважає, що вона могла цього не знати.
В українській фольклористиці заклинання, або ж язичницькі молитви називаються замовляннями: "Замовляннями (заговорами, заклинаннями) називають такі поетичні твори, яким в минулому приписувалась чудодійна сила впливу на зовнішній світ: на природу і соціальне оточення людей"17. Хіба не про чудо просить Ярославна?
Отже, бачимо, що замовляння у своїх типових варіантах складається із
1) звертання до вищої сили,
2) опису функцій (похвали) цій силі,
3) особистого прохання.
Кожен фрагмент до звертань "О вітре, вітрило!", "О Днєпрє Словутицю!", "Світлоє й трєсвітлоє слънцє!" подає й означення ролі й місця цих стихій в житті людини —"господине". Звертаючись до Вітру, Дніпра, Сонця, Ярославна називає кожного з них "господин", що є у подібному контексті аналогом пізнішого "Господь". "Слово “господине”, обращенное к солнцу, — пише О.Потебня, — следует понимать в буквальном смысле... Если даже сам певец, как христианин, и не считал солнце господином, владыкою мира, то употребленное им слово тем не менее свидетельствует, что его предки, а может быть и современники, были именно такого мнения". Тут же О.Потебня наводить українську загадку й пісню, де сонце прямо названо богом:
Вчений стверджує, що ім'я сонячного бога в "Слові" — Дажбог або ж Хорс: "...Уже во время Нестора слово Хорс было непонятно й объяснялось другим именем, Дажьбог".
Коли беззаперечно доведено, що в одному з фрагментів "плачу" Ярославна звертається не просто до сонця, а до бога Сонця, то таким же беззаперечним фактом є і те, що Вітер і Дніпро також є божествами, в силах яких вирішити людську долю. Тому слід зробити висновок, що, звертаючись до них, Ярославна не голосить, а творить молитву. Звичайно ж, це емоційна молитва, і тому вона переривається сльозами й плачем, про що й свідчить нам автор "Слова".
Отже, маємо підстави говорити нам про хибне типологічне визначення досліджуваного уривка "Слова о полку Ігоревім" як плачу або ж голосіння. Перед нами яскравий зразок язичницької молитви, і тому цей уривок правильніше було б називати "молитвою Ярославни". Але двохсотрічна традиція, здається, навіки закріпила хибну дефініцію, і єдине, що залишається на долю подальших дослідників і викладачів літератури, — зробити крок у напрямку розмежування понять "фольклорний плач" і "плач Ярославни", де перший є жанровою дефініцією, а другий своєрідною поетичною назвою. А при аналізі слід в першу чергу враховувати типологічну спорідненість із народними замовляннями цього фрагменту славетної пам'ятки, який є, на нашу думку авторською обробкою народної язичницької молитви.
З історії релігії нам відомо те, ще християнізація Русі не мала такого розмаху, як про це розповідає сучасна християнська традиція.
Навіть до 15 століття, в історичних документах ми бачимо затушовані  християнами уривки справжнього погляду на світ наших шляхетних пращурів.
Як свідчить релігіознавець радянських часів  І. Кривельов : « В течение 11 в.в. в Разных пунктах Киевской Руси имели место акты сопротивления народа христианизации. В 1024 г., как свидетельствует « Повесть временних лет» вспыхнуло восстание в Суздале, в 1071 г, произошло крупное восстание в Новгороде. Через 80 лет после того, как Добрыня окрестил новгородцев, они не испытывали симпатий к християнству  и все стали на сторону апологета старой, языческой веры!» [7,194].
И далее: «Церковний историк Н.М. Гальковский делает такой вывод их этих документов: « Русские люди, будучи уже крещены, кланялись и приносили жертвы грому и молнии, Солнцу и Луне, Перуну, Хорсу, Стрибогу, Дажьбогу, Вилам, Переплуту, Мокоши, упырям и берегиням. Кланялись Огню-Сварожичу, камням, рекам, источникам, деревьям» [7,196].     
Також, як свідчать інші історичні документи, християнізація навіть до 14 ст. не мала великого поширення: «В ряде произведений древнерусской литературы содержится обличение русских людей в том, что они, приняв христианство не отказываются от поклонения языческим богам. Особенно выразительно в этом отношении датируемое 14 в. «Слово некоего христолюбца, ревнителя по правой вере», де автор закликає до характерних  для  іудаїзму та іудеохристиянсьтва засобів відкритого релегійно-шовіністичного погляду що до інших релігій, тобто до відкритого терору проти людей, що сповідують рідну віру пращурів, як це, свого часу, робив іудейський пророк-кат Ілія, (який як відомо з Біблії, вбив близько 850 «жрецов Ваала» та «пророков дубравних») (Біблія 3-я царств 18:19-40).
Але повертаючись до  творчості християнських катів, треба зробити відмітку, що у «Слові христолюбця» 14 ст., йдеться про те, що народ живе : «двоеверно, веруя в Перуна, Хорса, Макошь, Сима, и Регла. В Вилы, Род и рожаниц» [8, 344].   
Одже, на думку автора роботи, усі спроби дослідників які намагались описувати та трактувати язичницькі елементи як поезію автора «Слова» - це велика помилка, яка не має історичної та релігійної основи.
Так, як було розкрито, «Торжества православия» на щастя, як свідчать самі християнськи документи, не відбулось, та народ, навіть до 15 ст. не зрадив віри пращурів.
Таким чином, відштовхуючись від цього, треба зробити висновки:
Ніякої міфології та поетики, літературних засобів, яки нібито застосовував автор «Слова» насправді не існувало, бо усі елементи «Слова», де йде пряме звертання до Богів язичницького пантеону, до дерев, рік, лісів та інших істот – це відображення саме язичницького погляду на світ, де кожна істота, кожне дерево, вітер, ріки – це світ богів, світ у якому й сама людина гармонічно живе як важливий елемент всесвіту, це і е метафізичний погляд на всесвіт, який, звісно,  в контексті християнської теології  є незрозумілим, та поганським.
Отже, на думку автора, багатьом дослідникам  літературного пам’ятника давнини, яким є «Слово», саме контексті християноцентристської парадигми, та хибної історичної віри у «торжество православия» яке нібито відбулося у 988, і с того моменту народ ніколи не згадував про язичество, як про це, чомусь свідчить православний світ, було незрозуміло, що часи Ігоря та Ярославни, це не часи  чужинського та безкольорового монотеїзму, а часи яскравого та гармонійного всесвіту, де людина є прямий потомок Богів, де людина знає що Бог не є трансцендентне апофатичне, та караюче за гріхи ніщо,  а Бог – це є батько ( саме тому руський народ, автор «Слова»  називає внуком Даждьбога [2,181]) , а всесвіт має свої метафізичні закони, та що той самий всесвіт дуже часто прислуховуються до своїх дітей, які чинять такі молитви, які чинила Ярославна.
Саме такі були наші великі герої - пращури, що сповідали віру в наших могутніх та великих Богів.

Список  літератури.

  1.  Борис Яценко.     «Слово о полку Ігоревім» та його доба.
                                          http://litopys.org.ua/slovoyan/yatzenko1.htm  (3.04.2010).

  2. «Слово о полку  Игореве». Древнерусский текст.
                           Перевод Д.С. Лихачева. М. «Просвещение» 1984.

  3. Михайло Грушевський
                       «Історія Української Літератури» В 6-ти Томах.  Т.2
                                          http://izbornyk.narod.ru/hrushukr/hrush205.htm (4.04.2010)

4. Слово про похід Ігорів (переклад Леоніда Махновця)
http://shostak.ucoz.ua/load/teksti_tvor … t/8-1-0-36     (4.04.2010)
           
5. Бібліотека української літератури.
           Слово о полку Ігоревім - Народна творчість
                                      Стислий переказ, виклад змісту.
                  http://www.ukrlib.com.ua/kratko/printou … ;bookid=17(4.04.2010)

    6. Плач Ярославни”  в “Слові о полку Ігоревім”
                                                     http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=947  (6.04.2010)

7. И. А. Крывелев. История религий. Т.1. М. «Мысль»  1988. Изд 2.

8. И.А. Крывелев. История религий.Т.1. М. «Мысль» 1975.   

9.Біблія.

10. Українська  Вікіпедія.
             -- (3.04.2010).



Слава Роду!

6.04.2010. Germania30

0


Вы здесь » Наследие предков » 2-й Научный отдел "РУСЬ" » Слово о полку Игоревом